Чому Путін напав на Україну?
Щоб зрозуміти реальні мотиви Путіна, насправді потрібно не так багато:
- Дізнатися про деякі риси його характеру.
- Пройтися основними етапами його політичної біографії.
Нижче наведено розбір основних причин, що спонукали Путіна розпочати війну проти України та Заходу. Я нарахував таких сім. Вийшов досить об’ємний текст, цілий детектив. Але якщо ви хочете розібратися в істинних причинах путінських воєн — вам сюди.
Журналіст Леонід Млечін, автор одного з життєписів Путіна, наводить один його вислів, дуже характерний для системи цінностей кремлівського Дракули:
«Я зрозумів, що в будь-якому випадку — правий я чи ні — треба бути сильним, щоб мати можливість відповісти… Завжди треба бути готовим миттєво відповісти на заподіяну образу».
Розумієте? Не важливо, правий ти чи ні, головне — відповісти. Більше того: навіть якщо ти не правий — все одно помстися!
Отже, помста за образу — наріжний камінь системи цінностей Путіна. А українці звалили його ставленика Януковича, а потім хором співали на Майдані відому пісню про самого Путіна. Образили. Правда, за діло. Адже він тоді вже віджав Крим. А до цього висмоктував усі соки з України, продаючи їй газ за штучно завищеною ціною. Але все одно кривдно. Значить, треба помститися. Усьому народові. Така логіка Путіна.
Ні, тих, хто став перед ним на коліна, відмовився від українства, тих, хто вірою і правдою йому служить, Путін прощає. А гордим, гідним, непокірним — мстить. Жорстоко.
І тут ми переходимо до ще однієї його важливої якості — садизму. Те, що Путін садист, доводиться безліччю прикладів:
- Стертими з лиця землі містами України та Сирії.
- Зруйнованим чверть століття тому Грозним.
- Нагородами, якими він показово обдаровував катів Бучі та Ірпеня.
Але є ще одне дуже переконливе підтвердження цієї властивості особистості Путіна. Прем’єр-міністр Італії Сильвіо Берлусконі, з яким Путін товаришував, згадував, як той одного разу запросив його на полювання. Підстрелив оленя, вирізав ножем у ще живого оленя серце і підніс його Берлусконі зі словами: «Спробуй, Сильвіо! Це смачно!». Берлусконі знудило…
Ще дві нерозривно пов’язані між собою якості кремлівського дуче, які не можна оминути увагою.
- Перше — це його абсолютна безпринципність і брехливість. В одному випадку він кричить із трибуни: «Я справжній правильний російський націоналіст!». А в іншому виступі дивиться чесними очима і вимовляє: «Ми взагалі-то інтернаціоналісти…».
- Для політика фашистського штибу це традиційний стиль — залучити до себе прихильників усіх напрямків: від нацистів до інтернаціоналістів. Гітлер, як і Путін, теж був запеклим нацистом і расистом, але коли йому знадобилося укласти союзний договір із Японією, він тут же заявив, що японці — «арійці Азії»…
Отже, з ключовими рисами характеру головного воєнного злочинця XXI століття ми розібралися. Тепер пройдемося етапами його біографії.
Одразу обмовлюся: мені видається сумнівним досить поширене уявлення, згідно з яким кремлівський правитель охоплений якимись великими діяннями предків. Так, книжки про Рюриків, Петрів I та Сталіних він читати любить з дитинства (у школі мав п’ятірку з історії). Проте мотиви його дій зовсім не історичні. Насправді на всяких Рюриків, Петрів I та Сталіних йому глибоко наплювати.
Історія для нього — захисний екран. Кровопивці минулих століть для Путіна навіть не приклад для наслідування, а лише спосіб маніпуляції сотнями мільйонів людей та виправдання його злочинів. Як тільки Путіну починають дорікати порушенням прав людини та масовими вбивствами, він хапає портретик чергового російського государя-імператора, генсека чи генерала і тицяє в ніс своїм опонентам: «Він ТАКЕ теж робив і навіть гірше! Але ви вважаєте його великою людиною? Вважаєте? Вважаєте? Отож-бо й воно! А тоді до мене які претензії?».
Чому я так упевнено про це говорю? Уже згаданий мною Леонід Млечін наводить у своїй книзі такий вислів одного з колег Путіна про нього. Належить він до часів, коли вони разом служили в НДР:
«Сусід Путіна по службовому кабінету в Дрездені зберіг найкращі спогади про молодого офіцера: надійного, впевненого в собі, з винятковим самовладанням, хорошим почуттям гумору та здоровим підходом до життя. — Не думай про людство, а думай про себе, — говорив йому Путін. — Нам не дано нічого змінити, а жити треба для себе. Щодо людства Володимир Володимирович ілюзій не мав. Часто цитував слова Собакевича з «Мертвих душ» Гоголя: «Всі христопродавці. Один там тільки й є порядний чоловік: прокурор, та й той, якщо сказати правду, свиня». Досить цікавий погляд на навколишній світ… Путіна обрали секретарем партійної організації, хоча, на думку його товариша по службі, Володимир Володимирович уже давно в душі був антикомуністом…».
Як ми бачимо, майбутній правитель Росії виглядає в цьому уривку абсолютно безідейним кар’єристом, який живе виключно «для себе». Секретар парторганізації радянської резидентури в Німеччині в душі антикомуніст. Серед колег це не секрет. Принцип його життя: «не думай про людство, думай про себе». На перший погляд, якийсь сюр.
Проте ті, хто пам’ятають атмосферу радянського суспільства тих років, підтвердять, що нічого дивного в цьому не було. Говорити на партзборах одне, у колі друзів інше, думати третє — все це стандарт поведінки радянських людей 70–80-х років XX століття. Конформізм, ліцемірство, брехня були тоді нормою суспільного життя. І Путін був і залишається досить типовим представником того часу та того покоління.
Його близький друг і за сумісництвом один із його «гаманців», віолончеліст Сергій Ролдугін згадував, як у 1996 році, коли Путіну одночасно запропонували місце і в Москві, і в Пітері, той обрав столицю. Бо, за словами Путіна, там більше можливостей для кар’єри. Як бачимо, із цим Путін не прогадав. Але й тут ми не бачимо жодних його «історичних» амбіцій. Звичайний кар’єрист, який ухвалює рішення виключно з розрахунку особистої вигоди.
Ні до того, як стати президентом, ні багато пізніше, Путін не демонстрував жодних ознак переживань щодо «найбільшої геополітичної катастрофи XX століття» (як він згодом назвав розпад СРСР). Цю фразу він вимовив лише у 2005 році. Тобто через 5 років після того, як сів у президентське крісло, і через 14 років після цієї самої «катастрофи». До цього ніхто від нього жалю про розвал СРСР не чув.
Тож що ми бачимо? Жив собі непоказний чувачок із пітерського КДБ, робив у цій конторі свою маленьку кар’єру. Вистежував, допитував дисидентів, заслужив таким чином підвищення, яке вилилося у відправку його в багаторічне закордонне відрядження до НДР.
Щоб було зрозуміло, що це означало у той час у матеріальному сенсі, наведу такий приклад. Моя мама була геологом і працювала в Інституті геології та розробки горючих копалин. Вона розповідала, як її колеги билися за роботу за кордоном. Де завгодно. Хоч в Алжирі, хоч у Монголії — не важливо! А вже про розвинені капкраїни й годі було говорити — це була золота мрія радянської людини. Ким завгодно! Хоч двірником.
Років три роботи за кордоном означали, що людина поверталася до СРСР забезпеченою НА ВСЕ ЖИТТЯ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ. Адже зарплату вони там отримували в іноземній валюті, яка в СРСР була заборонена. Коли така радянська людина приїжджала до СРСР і міняла на чорному ринку валюту за курсом 1 долар до 10 рублів… Ну, ви розумієте…
Проте Путіна, як відомо, відправили не до Монголії, а до Німеччини. І не двірником, а офіцером КГБ, розвідником! Зарплати в КДБ навіть усередині країни були набагато вищими, ніж в армії. А в армійських офіцерів вони були вищими, ніж у середньому в цивільних галузях. Про зарплату офіцера КДБ за кордоном, та ще й у Німеччині, ми можемо лише здогадуватися… А у розвідників, як згадував колега Путіна, письменник Віктор Суворов, були ще гроші, які виділялися їм поверх зарплати на всілякі речі: вербування, стеження, обіди з потрібними людьми в ресторанах та інші справи державної важливості.
Загалом, до заходу СРСР Путін накопичив капіталець, який забезпечував йому та його родині безбідне існування на десятиліття вперед. Не випадково повернувся він із НДР на своїй «Волзі» — за радянських часів ця машина була чимось на кшталт Мерседеса. До речі, пам’ятаєте, коли він був уже президентом, у його декларації про доходи значилася лише стара «Нива»? А де ж «Волга»? Ну, та менше з тим. Йдемо далі.
Навесні 1990 року Путіна після 5 років роботи в НДР достроково повертають додому. Пізніше старший слідчий з особливо важливих справ, підполковник юстиції у відставці Андрій Зиков розповідав, що однією з причин дострокового припинення закордонного відрядження Путіна стала підозра, що він працював там подвійним агентом — був помічений у небажаних зв’язках…
Можливо, саме тому Путін опинився серед «приблизно трьох тисяч “реформістськи налаштованих політичних активістів”», які у 1992–1996 рр. пройшли «тренінг» по лінії Національного демократичного інституту США, що спеціалізувався на підтримці таких «активістів». Про це 5 квітня 2001 року у виданні «Дипкур’єр» писав Олександр Домрін, провідний науковий співробітник Інституту законодавства та порівняльного правознавства при уряді РФ.
Майже одразу після повернення з Німеччини в 1990 році Путіна призначають помічником голови Ленінградської міської Ради Анатолія Собчака. Дуже скоро Собчак стає мером Санкт-Петербурга, а Путін — головою Комітету із зовнішніх зв’язків мерії Ленінграда та фактично заступником мера.
Що ж являв собою в цей час нинішній господар Кремля? Ексдепутат Ленради та журналіст Микола Андрущенко згадував, як якось побачив Путіна, який ішов коридором і, скидаючи вгору руки, вигукував: «Бабки робити треба! Бабки!». За словами Андрущенка, політика в розумінні Путіна, власне кажучи, і полягала у зароблянні грошей. Як бачимо, і в цих спогадах жодних історичних амбіцій у Путіна не проглядається.
Пізніше Андрущенка побили до смерті невідомі. Ймовірно, за те, що видав страшну державну таємницю: жодним патріотом Путін ніколи не був, його цікавили тільки бабки та влада як інструмент, за допомогою якого робити ті самі бабки набагато зручніше.
Наприкінці 1991 — на початку 1992 року Путін разом із Собчаком саме зайнялися такою політикою, про яку розповідав Андрущенко. Тобто почали зашибати шалені бабки на темних схемах, використовуючи своє службове становище. На двох вони провернули грандіозну на той час аферу, яка у ЗМІ стала відома під назвою «Нафта в обмін на продовольство». Суть її полягала в тому, що на Захід без будь-яких ліцензій було відправлено ешелони з нафтою, нафтопродуктами, лісом, металом, рідкоземельними металами.
Угоди оформлялися через підставні фірми, які реєстрував голова комітету із зовнішніх зв’язків мерії Володимир Путін. До Петербурга натомість мали прибути ешелони з продовольством. Але не прибули. Керували всією цією аферою на сотні мільйонів доларів Собчак та Путін. Детальну доповідь про неї зробила тодішня депутатка Ленради Марина Сальє.
Особливість цієї справи полягає в тому, що на опублікованих документах збереглися і підписи Путіна, і печатки мерії. Тобто улюблені Путіним «адреси, паролі, явки» — все в наявності. Більше того, є й публічно зроблене зізнання підозрюваного. На одній зі своїх розширених пресконференцій, уже на посаді президента РФ, у відповідь на запитання журналістки він вигукнув: «Тоді всі так робили!»… Погодьтеся, відповідь тягне на зізнання…
«Нафта в обмін на продовольство» стала першою великою справою Путіна. На всіляких дрібницях — як він кришував пітерських бандитів, як брав хабарі за реєстрацію підприємств і, за деякими відомостями, кришував наркотрафік в улюбленому місті — ми зупинятися докладно не будемо.
Звернемо увагу лише на слова того ж таки старшого слідчого з особливо важливих справ Андрія Зикова, який згадував, що «з криміналітетом у Путіна все складалося дуже благополучно». За свідченням Зикова: «у нас була чудова доказова база щодо хабарів, які отримували чиновники та мер Санкт-Петербурга (Собчак). Чудова база була і по Путіну».
Афера «нафта в обмін на продовольство» відіграла найважливішу роль у подальшій кар’єрі Путіна. Завдяки їй він опинився по вуха в лайні. Проте з погляду тодішніх російських «реформаторів» це було великою його перевагою. З одного боку, це робило його для них своїм, а з іншого — робило його керованим. Як вони тоді вважали…
Журналістка Євгенія Альбац у зв’язку з цим розповідала, як на початку 2000 року керівник адміністрації Єльцина Олександр Волошин, відповідаючи на її запитання, чи не боїтеся ви, що до влади в Росії прийде не один підполковник КДБ, а ціла корпорація (ФСБ), відповів їй: «Ми його повністю контролюємо».
Коли Єльцин став демонструвати ознаки слабкості та неадекватності, перед «реформаторами» постала проблема «необоротності реформ». Під цим формулюванням малася на увазі проста річ — збереження награбованого російськими олігархами. А тим часом народ у Росії все голосніше вимагав сильної особистості, яка наведе лад — бажано військового. Як поєднати непоєднуване: і лад навести, і багатства не втратити?
І вихід, як здавалося тоді російським сирим світу цього, було знайдено. Анатолій Чубайс, який працював із Путіним у Пітері, представив його олігархату та найближчому оточенню Єльцина. Він здався їм ідеальною кандидатурою:
- По-перше, військовий (те, чого вимагає народ).
- По-друге, свій (соратник «демократа» Собчака).
- По-третє, рильце в пушку. А отже, буде під контролем.
У 1998 році Єльцин призначає Путіна головою ФСБ, а в серпні 1999-го — главою уряду та своїм наступником. У захваті від Путіна були всі: і олігархи, і шахраї-реформатори, і народ, що постраждав від реформ, і, звичайно ж, різноманітні силовики (військові, ФСБшники, які прагнули реваншу за програну Першу чеченську війну), і, зрозуміло, казенні патріоти-державники всіх відтінків.
7 серпня 1999 року відбувається так званий «напад бойовиків Басаєва на Дагестан». Шаміль Басаєв фактично виконував тоді обов’язки головнокомандувача збройних сил Чечні. За чудовим збігом обставин, напередодні цього нападу журналісти бачили Басаєва та керівника адміністрації президента РФ Волошина, які виходили з вілли олігарха Бориса Березовського у Швейцарії. Зауважимо, що Березовський тоді був не просто олігархом, а ще й депутатом Держдуми та виконавчим секретарем СНД, тобто державною людиною.
Чим уже спокусили Басаева на цю авантюру Волошин та Березовський, можна лише здогадуватися. Однією з причин, ймовірно, була давня прикордонна суперечка Дагестану та Чечні щодо кількох сіл. Можливо, Волошин та Березовський наспівали Басаєву у вуха, що зараз найкращий момент для відновлення історичної справедливості. Ну і, природно, допомогли матеріально. Зрозуміло, що Волошин із Березовським виступили в даному випадку як переговорники. Запланувати ж і курирувати всю цю масштабну провокацію могло тільки очолюване тоді Путіним ФСБ.
Буквально через день після пресловутого «нападу бойовиків Басаєва на Дагестан», тобто 9 серпня 1999 року, Єльцин призначає Путіна главою уряду та своїм «наступником».
Ну і знову ж таки, мабуть, через чисту випадковість, лише через місяць після призначення Путіна відбувається серія вибухів житлових будинків у російських містах: Москві, Волгодонську, Буйнакську. Унаслідок цих вибухів загинуло 307 осіб, понад 1700 осіб отримали поранення. Перша кров невинних жертв Путіна, рясно пролита ним.
Природно, ФСБ дуже хотіла звинуватити в цих вибухах чеченців, але якось не склалося — охочих чеченців, мабуть, не знайшлося. Усі штатні чеченські «терористи» від цих терактів рішуче відмежувалися, включно з Басаєвим. З цієї причини ФСБ «в темну» використала перших ліпших кавказців. Ними виявилися карачаївці Юсуф Кримшамхалов та Тимур Батчаєв. У ФСБ, мабуть, вирішили, що зійде — те, що карачаївці та чеченці взагалі не споріднені народи, у цій конторі просто були не в курсі.
Між тим, 9 грудня 2002 року «Нова газета» опублікувала відкритий лист Кримшамхалова та Батчаєва до комісії з розслідування цих терактів. У листі йшлося про те, що ними керував генерал ФСБ Герман Угрюмов. Цей лист передав до редакції історик Юрій Фельштинський, який у співавторстві з офіцером спецслужб Олександром Литвиненком написав знамениту книгу-розслідування «ФСБ підриває Росію».
Є свідчення, що навесні 2000 року після обрання Путіна президентом той самий Угрюмов сказав: «Нам довелося підірвати будинки, щоб посадити його в Кремль, скільки ж доведеться пролити крові, щоб його звідти прибрати?». Через кілька місяців після цього Угрюмов помер від серцевого нападу (за версією Фельштинського — вчинив самогубство під тиском).
Тим часом енергійний наступник Єльцина, скориставшись створеними ним же приводами, розпочав нову геноцидну війну в Чечні. Кількість загиблих у цій війні тільки мирних жителів Чечні, за даними Amnesty International, становила 25 тисяч осіб. Проте за даними Росстату, чисельність населення Чечні тільки за перші два роки Другої (путінської) чеченської війни скоротилася на 255 тисяч осіб. З урахуванням усіх факторів можна припустити, що цифра безповоротних втрат жителів Чечні за роки Другої чеченської війни 1999–2006 років могла сягати приблизно 100 тисяч осіб. Цю війну називала геноцидом чеченського народу і журналістка Анна Політковська, яку згодом убили.
Наступна війна Путіна — напад на Грузію в серпні 2008 року. Так, у ній загинуло набагато менше народу, але факт залишається фактом: це був його перший напад на іншу країну та фактична анексія її територій — Південної Осетії та Абхазії. Його перший міжнародний злочин.
Таким чином, ми бачимо сім причин, через які Путін розв’язав війну проти України:
- Особливості характеру Путіна (культ сили та мстивість).
- Специфічні (криваві) методи його приходу до влади.
- Млява реакція Заходу на геноцид, влаштований Путіним у Чечні.
- Невиразне реагування європейців та американців на топтання Москвою міжнародного права в Грузії.
- Українська революція 2013–2014 років, яка злякала диктатора.
- Прагнення зберегти економічний та політичний контроль над Україною.
- Потреба Путіна навічно зберегти у своїх руках верховну владу, щоб уникнути відповідальності за всі свої злочини.
Усе це підстьобнуло кремлівського фюрера розпочати підготовку до повномасштабної війни проти України та Заходу.
