Талібан на Андріївському: чому знесення пам’ятника Булгакову не зробить нас європейцями

Сьогодні Київ переживає масштабний етап переосмислення своєї історії. Прагнення очистити міський простір від маркерів імперського та радянського впливу є цілком зрозумілим і природним для нації, що виборює свою свободу. Проте інколи цей процес перетворюється на сліпу лють, яка б’є по нашому власному культурному капіталу. Найяскравіший приклад цього — спроби “скасувати” Михайла Булгакова та демонтувати його пам’ятники у місті, яке він обожнював.

Спроба записати Булгакова до лав адептів сучасного рашизму чи путінського імперіалізму — це не просто історичний анахронізм, це абсурд. Щоб зрозуміти безглуздя цього культурного трибуналу, варто відокремити митця від сучасних політичних маніпуляцій.

Гуманіст проти диктатури

Булгаков ніколи не був поетом режиму чи прихильником загарбницьких воєн. Навпаки, він — один із найяскравіших критиків радянського тоталітаризму. Його “Собаче серце” — це нищівна сатира на більшовицький переворот і спробу створити “нову людину” за допомогою насильства. Його “Майстер і Маргарита” — це маніфест внутрішньої свободи митця, який протистоїть всевладній каральній машині системи (НКВС).

Булгаков за своїми переконаннями був лібералом, гуманістом і пацифістом. Його світогляд формувався навколо європейських цінностей, свободи слова та поваги до особистості. Він марив вільною, цивілізованою та культурною державою, де немає місця терору. Якби письменник зазирнув у сучасну Росію з її цензурою, репресіями проти інакомислячих та мілітаристським угаром, він, без сумніву, став би першим, кого цей режим кинув би за ґрати або змусив емігрувати.

Культура, а не путінська геополітика

Критики Булгакова часто звинувачують його в “білогвардійських” поглядах та скептичному ставленні до українського визвольного руху в романі “Дні Турбініних”. Але давайте будемо чесними перед історією: Булгаков описував трагедію Києва 1918-1919 років очима київської інтелігенції того часу — розгубленої, наляканої хаосом і зміною влад. Це жива емоція очевидця, а не геополітична доктрина Кремля XXI століття.

Його прихильність до російської мови та культури була внутрішнім вибором митця, але аж ніяк не інструментом сучасної гібридної війни. Російська культура для Булгакова — це Пушкін, Гоголь і Салтиков-Щедрін, це простір рефлексії та філософії, а не виправдання танків під прапорами Z. Більше того, сам Кремль довгі роки забороняв і цензурував Булгакова саме за його занадто вільну й небезпечну для диктатури творчість.

Київ як серце булгаковського всесвіту

Михайло Булгаков народився в Києві, сформувався тут як особистість і лікар. Він увічнив наше місто на сторінках світової класики. Його опис Андріївського узвозу, київських круч, зимового Города (так він з любов’ю називав Київ) — це одні з найпоетичніших сторінок, коли-небудь написаних про столицю України.

Київ Булгакова — це місто затишку, культури, домашнього тепла, яке намагається вижити під шквалом історичних катастроф. Спроба викреслити його з київського контексту — це спроба збіднити сам Київ. Віддаючи Булгакова Росії без бою, ми добровільно даруємо агресору киянина, всесвітньо відомого генія, чиє ім’я могло б працювати на туристичний та культурний бренд нашого міста.

Ідеологічний трибунал проти європейського досвіду

Коли ми без розбору зносимо пам’ятники митцям, які просто не вписуються в сучасну ідеологічну матрицю, ми демонструємо не силу своєї культури, а її вразливість. Це шлях дикунства, який наближає нас до радянських практик “вичищення” неугодних з підручників історії, або до релігійного фанатизму талібів, що підривали стародавні статуї Будди.

Цивілізований світ давно пройшов цей етап і виробив абсолютно інший — зрілий та заснований на повазі до власного простору — підхід.

Показовим є приклад Німеччини. Після Другої світової війни німці тотально і безкомпромісно демонтували пам’ятники Гітлеру, Геббельсу та іншим архітекторам Голокосту, адже вони були тиранами, маньяками та воєнними злочинцями. Проте, німецьке суспільство не вдалося до варварського нищення спадщини вчених, композиторів чи письменників, які тією чи іншою мірою симпатизували нацизму чи жили в ті часи.

Наприклад, філософ Мартін Гайдеггер чи фізик Вернер Гейзенберг мали заплямовану співпрацею з Третім Рейхом репутацію. Але їхні погруддя не трощили молотами. Замість цього Німеччина пішла шляхом контекстуалізації. До меморіальних дошок чи пам’ятників додаються спеціальні інформаційні таблички, де чітко й прямо вказано: «Цей митець/науковець підтримував націонал-соціалістичний режим…». Це дозволяє зберегти історичну правду, не перетворюючи історію на стерильну казку.

Світова практика: пояснювати, а не ховати

Німеччина — далеко не єдиний приклад цивілізованого розв’язання подібних криз. Європа та Америка вчать нас: простір пам’яті має виховувати критичне мислення, а не просто пустувати.

• Нідерланди: Статуя генерал-губернатора Яна Пітерсона Куна в місті Горн неодноразово ставала об’єктом протестів через його жорстокі колоніальні розправи у XVII столітті. Міська влада не знесла пам’ятник. Натомість у 2011 році на нього встановили велику пояснювальну плиту кількома мовами, де описані як його заслуги перед країною, так і вчинені ним масові вбивства. Пам’ятник перетворився на відкритий уроком історії.
• Італія (Больцано): На фасаді колишнього Будинку фашизму зберігся величезний барельєф із зображенням Муссоліні на коні. Замість того, щоб підірвати стіну, у 2017 році місцева влада встановила поверх барельєфа світлову інсталяцію із цитатою філософині Ганни Арендт: «Ніхто не має права підкорятися». Мистецтво диктатури було переосмислене та нейтралізоване за допомогою гуманістичного тексту.
• Франція (Бордо): Місто, яке колись збагатилося на работоргівлі, не стало перейменовувати історичні вулиці, названі на честь купців-рабовласників. Натомість на цих вулицях встановили інформаційні Qr-коди та таблички, що детально розповідають про темні сторінки біографії цих людей.
• Канада (Квебек): В центрі Монреаля стоїть пам’ятник англійській королеві Вікторії. Квітів там немає. Вона — ворог для більшості населення франкомовного Квебеку. Але й червоної фарби на ньому теж немає. Це ідеальна ілюстрація цивілізованої дистанції: суспільство може не любити історичну постать і вважати її чужою чи навіть ворожою, але воно зберігає повагу до міського простору та закону, залишаючи минуле історії, а не вандалам.
• Фінляндія: Країна, яка у 1918 році пережила криваву громадянську війну між «червоними» (яких підтримувала більшовицька Росія) та «білими» (борцями за незалежність). Попри запеклу ворожнечу в минулому, фіни зберегли меморіали та братські могили обох сторін. Повага до померлих і пам’ятні знаки як «червоним», так і «білим» фінам залишаються й сьогодні, слугуючи уроком національної єдності та зрілості суспільства.

Чому доросле суспільство не боїться пам’ятників?

Зріла нація відрізняється від інфантильної тим, що здатна витримувати складність і внутрішні суперечності власного минулого. Булгаков — це не Гітлер і не Сталін, він не віддавав наказів про розстріли й не очолював імперські каральні органи. Він — складна постать складної епохи, чий світогляд мав свої обмеження.

Залишити пам’ятник Булгакову в Києві, додавши до нього чесний, глибокий український коментар, який пояснює його погляди та його добу — це вчинок європейської країни. Знести його і вдати, що Булгакова ніколи не існувало — це розписатися у власному культурному безсиллі й підіграти російській пропаганді, яка тільки й чекає приводу назвати нас “варварами, що руйнують класику”.

Замість руйнування — рефлексія

Знесення пам’ятників — це найпростіший, але водночас найменш ефективний спосіб боротьби з минулим. Це створює ілюзію перемоги, але позбавляє нас можливості вести дорослу, глибоку дискусію.

Замість того, щоб закривати музеї чи зносити монументи, ми маємо право і обов’язок переосмислювати Булгакова. Пояснювати його контекст, показувати його суперечності, але залишати його частиною нашої складної, багатошарової історії. Культурна велич нації вимірюється не кількістю порожніх постаментів, а здатністю розуміти складних геніїв.

Булгаков — це частина київського міфу. І знищуючи цей міф, ми воюємо не з Росією. Ми воюємо з власною пам’яттю і з власною культурою.

Суд над читачем: де докази “шкідливого впливу”?

Головний парадокс нинішньої боротьби з Булгаковим полягає в тому, що чиновники з експертних комісій намагаються захистити українців від небезпеки, якої насправді не існує. Логіка деколонізаційного висновку УІНП базується на припущенні, нібито читання Булгакова автоматично робить людину носієм імперських ідей та потенційним колаборантом. Але де підтвердження цієї тези в реальному житті?

Мільйони українців і киян виросли на романах «Майстер і Маргарита» чи «Собаче серце». Чи завадило це їм у 2014 та 2022 роках стати на захист своєї країни? Чи завадила “булгаковська проза” київським студентам, айтівцям, лікарям та будівельникам — тим, хто зачитувався його книжками — взяти в руки зброю і зупинити російські танки під Києвом? Питання риторичне. Творчість Булгакова ніколи не мала і не має ефекту сучасної проросійської пропаганди, бо вона вчить мислити критично, бачити абсурдність диктатури та цінувати внутрішню свободу.

Якщо зайти в український сегмент соцмереж, стає очевидним величезний розрив між кабінетними рішеннями та думкою реальних людей. Кількість постів, розлогих коментарів та лайків на захист Булгакова, його музею та пам’ятника в рази перевищує радикальні заклики до “скасування”. Громадяни відкрито обурюються спробам очистити місто від його ж історії.

Будь-яка комісія, що бере на себе сміливість забороняти чи таврувати культурну спадщину, мала б діяти як наукова та соціологічна інституція, а не як ідеологічна цензура. Натомість ми побачили поверхневі, суб’єктивні трактування окремих цитат, відірваних від контексту епохи. Експерти мали б дослідити реальний вплив творчості письменника на сучасне суспільство та, що найважливіше, врахувати думку самих киян.

Коли думка тисяч містян ігнорується заради галочки у звіті про деколонізацію, це вже не боротьба з російським імперіалізмом. Це копіювання його найгірших радянських практик, де партія вирішувала за народ, які пам’ятники йому потрібні, а які — ні. Зріла демократична держава має довіряти своїм громадянам, а не бачити в кожному читачеві класики потенційного ворога.

Висновок: Булгаков як союзник, якого ми добровільно віддаємо ворогу

Михайло Булгаков ніколи не був українським національним романтиком, і безглуздо вимагати від нього поглядів, які не могли народитися в його середовищі. Світоглядно він належав до російського культурно-мовного простору. Але в контексті сьогоднішньої війни Росії проти України проведення знаку рівності між Булгаковим і сучасним Кремлем — це не просто помилка, це інтелектуальна капітуляція.

У цій екзистенційній битві Булгаков є не ворогом України, а, як це не парадоксально, її природним союзником. Адже головний пафос його творчості — це запеклий, безкомпромісний опір тоталітаризму, радянщині, цензурі та спробам зрівняти людську особистість із землею. Росія, яку описував і якою марив Булгаков — вільна, європейська, мисляча та гуманна — сьогодні знищена путінським режимом так само нещадно, як свого часу сталінська диктатура знищила самого письменника. Сучасна РФ — це торжество «шариковщини» та «швондерів», де критика влади карається роками тюрем, а мілітаристське безумство стало релігією. Булгаков з його пацифізмом і лібералізмом був би першим, хто опинився б у списках «іноагентів» або за ґратами нинішнього Кремля.

Намагаючись викреслити Булгакова з історії Києва, ми робимо царський подарунок російській пропаганді. Ми добровільно віддаємо їм киянина, всесвітньо відомого генія, і дозволяємо Москві монополізувати його спадщину. Але Булгаков належить Києву — місту, яке він обожнював і увічнив у світовій літературі.

Українці вже довели свою силу на полі бою, тепер час довести свою ментальну зрілість. Зріла, європейська Україна не повинна ховати очі від складних авторів чи воювати з пам’ятниками. Вона має силу переосмислити Булгакова, підняти його на прапор як символ антитоталітарного опору та залишити вдома, на Андріївському узвозі. Бо знищуючи пам’ять про нього, ми воюємо не з Путіним. Ми воюємо з частиною власної душі й власної культури, яку здатні захистити, інтегрувати та пояснити світові з позиції сили, а не страху.