Совок: приниження та убогість

Коли якийсь товариш постить фото банки радянської тушонки під фразою: “Пам’ятаєш”?
Я згадую.

Згадую х/б спортивні штани, які за тиждень носіння відвисали на колінах і ззаду; згадую аж 3 види печива в магазині; Згадую, яким смачним був сухий заварний крем по 22 коп. та брикети киселю; які черги вишиковувалися в нашому магазині, коли привозили два ящики пломбіру в зім’ятих вафельних стаканчиках.

І піраміди шоколадних плиток пам’ятаю – їх ніхто не купував. Не тому що не хотіли – бо дорого – від 80 копійок до 3-х рублів це, наприклад, дводенна зарплата жінки, яка полола в нашому радгоспі огірки.

І по одному буханці хліба в руки теж пам’ятаю. Селянам. По одному буханці. НЕ виростили собі хліба?! І про те, наскільки щасливий був батько, коли в сорок років накопичив на машину – уживаний “Іж-Комбі”.

І як нас, школярів, ганяли на поля рідного радгоспу – допомагати збирати врожай моркви, бо в самій передовій країні світу радгосп-мільйонер не мав елементарного комбайна для збирання коренеплодів. У проклятій буржуїнській Іспанії у фермера був комбайн, який викопував моркву, обрізав бадилля і вантажив у машину, а в СРСР працювала картоплекопалка, що причіплюється до трактора, на всі випадки життя. Десятки підлітків замість одного комбайна – все, що потрібно знати про радянські “нанотехнології”.

А ще пам’ятаю, як вступав у істфак і не пройшов за конкурсом, набравши 13 балів із 15 можливих. Як не стільки за себе засмутився, як за невідому дівчинку, яка забирала документи переді мною – мала 14 балів і вона не пройшла; як уже у дворі інституту якась тітка ввела нас, провінціалів “у курс справи”: діти, історичний факультет – це лише для синів та дочок партійних працівників – вони всі за “комсомольськими путівками” мають перевагу перед вами, тому по-перше – вам ніколи не дадуть набрати прохідний бал, а по-друге, ніякого прохідного балу тут не існує – є лише “блат”.
І як труїли хлопця нашої школи, бо він був із родини баптистів. Як вчителі були ініціаторами цього цькування. Як мало не кожен мав за правило штовхнути його або штовхнути його портфель у коридорі. Як нас лякали великими неприємностями, якщо побачать на Великдень у церкві. Як учителів змушували чергувати біля храму. Як людей виганяли на “недільники”. А потім на уроках розповідали про найдемократичнішу у світі конституцію СРСР, яка гарантує свободу совісті, зборів, слова…

Пам’ятаю слово “дістати”. Воно стосувалося всього: ковбаси, шампанського, черевиків, килимів та гарних цигарок. Пам’ятаю, якими очима люди дивилися на фінську “стінку” у магазині вартістю 1800 рублів. Її б і купили, місто все-таки шахтарське, але висіла табличка “на замовлення”. І дублянки пам’ятаю по 800 рублів – зарплата мого батька за півроку (з двома квартальними преміями) та потворні радянські джинси, що плескали, як газета на протягу.
І всемогутнє слово “блат” – досі пам’ятаю.

І пам’ятаю, як батько – механік радгоспу, возив “в район” ящики з добірними помідорами, огірками та яблуками, сумки з м’ясом і салом, бо “не підмажеш – не поїдеш”, чекатимеш на запчастини до другого пришестя. Пам’ятаю, як водії зливали бензин у посадках, бо його не було куди подіти. А залишати не можна – норми наступного разу уріжуть. Тому за економію реально начальство каралося.

Пам’ятаю, як дядько Петро півроку працював над удосконаленням якогось агрегату до сівалки (партійне завдання – радгосп мав подати не менше 2 рацпропозицій на рік, інакше директору та парторгу “влітало”) і отримав за це аж 10 рублів “рацпропозиційних” та грамоту , плюнув і тут же пропив цей “червонець” у лісосмузі з друзями; пам’ятаю, як вони з нього сміялися. І пам’ятаю, що те вдосконалення так і не пішло далі за “Райсільгосптехніку”.

Пам’ятаю дядька Михайла Мороза – як із нього робили “передовика”. Як йому дописували липові гектари скошеного та центнери намолоченого; як запчастини – Морозу; машини вивозити зерно з бункера комбайна – Морозу, найврожайніше поле – Морозу. Як тихо ненавиділи його інші механізатори.

Як із тітки Марусі робили передову доярку, забираючи в інших тіток найкращих корів для неї – теж пам’ятаю.

І ще добре пам’ятаю, як начальство радгоспу майже офіційно дозволяло жінкам, яких найняли на збирання врожаю, красти. По одному відру огірків чи помідорів (але не більше – за цим уважно стежили працівники ОБХСС), інакше ніхто не хотів йти працювати на ставці 1 рубль 8 копійок – і це якщо норму виконав.

Все пригадую. Все пам’ятаю. Тому й кажу – бийте одразу в морду тим, хто розповідає молоді, яка не скуштувала “совка”, як тоді було добре і яка тоді була стабільність.»