Садиба Більського (дача Хрущова)
У листопаді 1943 року по розбитих дорогах, вулицях згорілої забудови, кварталах руїн і пепелищ до Києва входила Червона Армія. І з армією повертався до відвойованої столиці радянської України один із колишніх її керівників, “сталінський сокіл”, “нещадний борець” з “ворогами народу”, до початку війни – місцевий перший секретар ЦК КП(б), а нині – генерал-лейтенант, член Військової заради 1-го Українського фронту Микита Сергійович Хрущов.
Спершу він оселився в одноповерховому особняку на вулиці Павловській, 9. Поки одного разу вночі, напередодні нового 1944 року, не загуркотіли мотори бомбардувальників. Пролунали потужні вибухи — бомби знищили або сильно пошкодили кілька сусідніх із житлом партійного керівника будинків.
Хрущов терміново евакуювався біля місця безпечніше — прирівняне німцями під час окупації за важливістю до будівлі штабу Київського військового округу — до садиби з парком на Кмітовому Яру. Цю свою резиденцію Микита Сергійович залишить лише за шість років, отримавши нові посади Першого секретаря обласного та міського комітетів партії у Москві.
Історія майбутньої київської партійної дачі почалася задовго до того, 1889 року. Тут, на стику територій Лук’янівки та Татарки, що активно освоюються на той час городянами, купивши собі ділянку аптекарський помічник Октавіан Бєльський. За кілька років він замовив проект будинку видному київському архітектору Миколі Казанському. Ця одноповерхова споруда дійшла до наших днів без змін. Бєльський згодом став власником аптеки на Подолі, що дозволило йому придбати сусідню ділянку і побудувати на ній ще одну, більшу будівлю. П’ятикімнатні квартири у новому будинку здавалися за поширеною тоді практикою в найм.
У перше десятиліття XX століття навколишній район активно розвивався: чотири трамвайні маршрути пов’язали його з центром та околицями Києва, були відкриті відомі сьогодні кабельні та імені Артема Заводи, на перехресті Овруцької та Багговутівської вулиць з’явилася нова Феодорівська церква. Мальовнича місцевість навколо яру користувалася популярністю серед творчої публіки та романтиків. У цих краях оселилися в ті роки письменник Костянтин Паустовський, художники Олександр Мурашко, Микола Пимоненко та Володимир Менк, полярник Отто Шмідт.
Буржуазна ідилія садиби Бєльського закінчилася з революцією 1917 року. Аптекаря забрав бурею громадянську війну, яку маєток було націоналізовано. До початку 1930-х років місцевий парк залишався доступним широкому загалу, проте на момент перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва його територія вже була обнесена високим глухим забором. Заради більшої секретності нової партійної дачі ліквідували навіть три з чотирьох трамвайних маршрути, а єдиний, що залишився, пустили в об’їзд паралельними вулицями.
Першим мешканцем урядової резиденції 1934 року став нарком внутрішніх справ УРСР Всеволод Балицький. Його діяльність пов’язують із активним розкручуванням маховика репресій, руйнуванням сотень стародавніх храмів та пам’яток архітектури, у тому числі й розташованої по сусідству з дачею церкви св. Феодора. За деякими даними, на благоустрій свого помешкання нарком витратив близько мільйона державних рублів. Чи спричинило це, а може, інерція масового терору спрацювала сама собою, але у 1937 році Балицького було розстріляно. Садибу передали під піонер-табір для дітей співробітників НКВД.
Черговий ренесанс комплекс у Кмітовому Яру пережив у перші післявоєнні роки. Облаштовані колишніми мешканцями штучні озера та лабіринт із шести перекинутих через яри містків доповнили нові паркові скульптури та альтанки. Над одним із обривів було збудовано цілий маленький замок – іграшка у вольєрі для ведмедів. Глава уряду УРСР, Перший секретар ЦК КП [б] не цурався панської розкоші. Прогулянки парком Микиті Сергійовичу фарбували не лише множинні клумби та статуї — алеями ходили павичі, а у ставках плавали золоті рибки. Незадовго до переїзду до Москви Хрущов розпорядився надбудувати будинок, який займала його батьківщина, двома спальнями для себе та своєї дружини.
Наступні роки резиденцією продовжували скористатися перші секретарі ЦК. Останнім тут мешкав Петро Юхимович Шелест. Однак, коли у 1972 році його зняли з посади за обвинуваченням в українському націоналізмі, новий голова УРСР Володимир Щербицький віддав перевагу над російським містом дачі на Лук’янівці партійним маєтком за містом — у Межигір’ї та Кончі-Заспі.
Наприкінці 1970-х років у збудовані на узбіччі парку багатоповерхові корпуси переїхав до Інституту педіатрії, акушерства та гінекології. Адміністрація цієї установи займає колишні будинки партійних бонз до сьогодні. Присадибна територія також знаходиться на балансі медиків.
Захований паркан майже невідомий киян. Лише небагато місцевих жителів і відвідувачів лікарів майбутні мами заглядають сюди, щоб прогулятися по засипаним листям аллеях, спуститися
