Релігія

Адвентисти і військова служба

«Якщо все стануть такими, як ти, — хто буде батьківщину захищати?». Це питання виражав головну претензію до моєї віри зі сторони «невіруючих» чоловіків. Відказ від алкоголю і роботи по субботам не хвилював їх так, як моя віра в тому, що Ісус заборонив Своїм учням брати участь в актах насилля, в тому числі військового. Яка позиція Церкви адвентистів сьомого дня відносно військової служби? Це не так легко визначити.

Що будеш робити ти, христинин, під час війни?

Це питання не згадане ні у 28 доктринах (віровчальних положеннях) церкви, ні у «Церковному керівництві». Немає його й у збірнику «Офіційні заяви та документи Церкви адвентистів сьомого дня», виданому адвентистами Євразії у 2010 році.

Таке мовчання зрозуміле. У мирний час ця тема начебто неактуальна, а у військову годину європейські та пострадянські країни здебільшого продовжують традицію загальних мобілізацій, де за ухилення від призову належить неабияка відповідальність. І будь-яка тверда позиція церкви тут викличе критику чи то з боку державних чиновників, чи то з боку членів церкви чи представників інших конфесій.

Згадане спочатку питання влітку 2014 року у військкоматі набуло такої форми: «Ти віруючий? Ми всі тут віруючі. Будеш служити у штабі військового шпиталю. Базуватиметься він недалеко від лінії фронту. Ми – працівники тилу. Але якщо противник піде в атаку, ми візьмемо зброю і його знищуватимемо. Що будеш робити ти?”.

І я зрозумів, що моє регулярне ходіння до церкви з 1995 року не підготувало мене до цієї розмови.

Спроби осмислювати цю та суміжні теми відображені у моїй збірці «Письмо і політика».

Порушити це питання зараз мене спонукало прочитання збірки «Адвентисти і військова служба», виданої в Іспанії навесні 2019 року. , Madrid, 2019). Видавцем книги є Комітет біблійних досліджень Інтер-Європейського дивізіону (територіального відділення) Адвентистської церкви в Берні, Швейцарія. Це найповніше відоме мені роз’яснення адвентистської позиції з цього питання.

Як випливає з книги, європейські адвентисти переважно проти несення військової служби членами своєї церкви. Вони висловлюються проти військової кар’єри для адвентистів, закликаючи уникати служби в армії, якщо є така можливість. Якщо ж заклик відбувається, адвентистам варто претендувати на альтернативну (невоюючу) армійську службу. Якщо держава не надає права на альтернативну службу, юнакам-адвентистам потрібно набувати медичних спеціальностей, щоб служити у медичних частинах. Автори наводять свідчення, як протягом ХХ століття європейські адвентисти зазнавали тяжких переслідувань за відмову брати до рук зброю та святити суботній день під час військової служби. Покарання приймали форму знущань та побиття у частинах, військового трибуналу, тортур, тюремного ув’язнення і навіть страти.

Схоже, головним адресатом цієї дискусії є адвентисти США. Автори збірки повідомляють, що у Північній Америці становище із цим питанням традиційно було і є іншим. США за історію майже не проводили загальних мобілізацій, і навіть у ті періоди у віруючих залишалися законні способи відмовитися від призову. Досвід військових перемог США у ХХ столітті, найкраще у світі фінансування збройних сил, контрактний характер армії, широка пропаганда спонукає дедалі більше адвентистів обирати армійський шлях з патріотичних і кар’єрних міркувань. У 2006 році 7500 адвентистів служили у збройних силах США, і більшість зі зброєю в руках.

Завдання збірника — надати аргументи проти військової служби, що довільно обирається.

Перші статті розглядають біблійний контекст проблеми.

Війна в Старому Заповіті

Автор статті «Насильство і війна у Старому Завіті» визнає, що Старий завіт відкрито не засуджує військові дії, а в ряді випадків схвалює або навіть наказує їх вести. Господь часто постає у Писанні як воїн. Нерідко агресивні війни відбуваються в Біблії з наказу Бога, в ім’я Господа або навіть з Його допомогою. Сучасний інтерес до цієї частини біблійного вчення пояснюється пошуком відповіді на питання, чи виправдовують згадані фрагменти Біблії участь християн у воєнних конфліктах. Автор статті наголошує, що жодна сучасна нація, територія чи держава, у тому числі Церква, не є теократією у сенсі, який Біблія приписує стосункам Господа та Стародавнього Ізраїлю.

В аналізі цієї теми центральним поняттям є священна війна. Це війна, в яку Господь залучений особисто і прямо, з якою Він ототожнює Себе, контролюючи та визначаючи її результат.

Біблія написана в контексті космічного конфлікту добра та зла. Мало хто заперечує наміри Бога знищити зло і грішників наприкінці історії. Інша річ, що цю дію Господь вчинить особисто, без участі людей.

Ізраїль як Божий вибраний народ покликаний стримувати сили зла. І завоювання Ізраїлем Землі Обіцяної продиктовано не міркуваннями національної переваги, а Божою обіцянкою Аврааму. Ізраїль покликаний завоювати Ханаан, маючи досвід перебування у рабстві. Тому самотужки він зробити це ніяк би не зміг.

Поняття священної Божої війни відноситься до завоювання Ханаана. Це був разовий, унікальний акт, який тривав частину життя одного ватажка — Ісуса Навина. Тоді Бог боровся за Ізраїлю, а народ часом взагалі не торкався ворогів ні рукою, ні мечем. Так було передусім, коли Господь потопив фараонову кінноту в Червоному морі.

Війни з амалекитянами та іншими сусідніми народами траплялися як результат відступу Ізраїлю від Бога (Вих.17:3).

Тора показує, що сім народів Ханаана при завоюванні цієї території Ізраїлем могли: 1) капітулювати і визнати істинного Бога, як гаваонітяни; 2) піти з території, обіцяної Богом Аврааму;

Розширення меж Ізраїлю надалі відбулося за часів царів. Давид та Соломон збільшили територію свого царства втричі. Інша річ, що війни майже без винятку велися вже самими ізраїльтянами, і все більше честі за перемоги віддавалися вже не Богові, а цареві. А Соломон, як відомо, розширював свої володіння і зовсім богопротивними методами: всупереч закону царства у Втор.17, множив жінок-язичниць, купував коней, множив золото у міжнародній торгівлі. Все це призвело його царство до розколу та занепаду.

Нарешті, у пізніх пророків майбутнє Боже царство завжди пов’язувалося з повним світом, коли люди «перекують свої мечі на орала… і не будуть більше вчитися воювати» (Іс.2:4).

Війна та ненасильство у Новому Завіті

У статті «Війна і ненасильство в Новому Завіті» автор показує напругу між вченням Ісуса про любов до ворогів та мовчанням апостолів щодо військової служби. Ісус і апостоли спілкувалися з офіцерами та солдатами римської армії, але не оцінювали їхнє ремесло.

Автор статті заявляє, що Нагірна проповідь Ісуса має розглядатися як найавторитетніше одкровення на цю тему. Решту треба сприймати у світлі її принципів.

Вчення Ісуса про любов до ворогів було озвучено в епоху загального протистояння та ненависті. Юдеї бунтували проти римського панування, римляни нав’язували юдеям свої язичницькі порядки. Обидві сторони вважали насильство законним способом досягнення благих цілей і вірили, що допомога згори — на їхньому боці.

У цей час Ісус розширив заповідь про любов до ближнього (в однині) до ворогів (у множині), роблячи цей наказ універсальним. Автор статті вважає, що саме любов до ворогів дозволить учням Ісуса перевершити праведність книжників та фарисеїв.

Ісус заперечував силові методи вирішення питань. Він наказав Петру прибрати меч, коли той намагався завадити арешту Ісуса, і зцілив відрубане Петром вухо слуги.

Коли Ісус з бичем у руці розганяв торговців у Храмі, Він не представляв справжньої загрози, адже там була озброєна і храмова варта з саддукеїв, і поруч, у фортеці Антонія, римський гарнізон. Еллен Уайт пише, що Він нікого не вдарив цим саморобним бичем («Бажання віків», с. ориг. 158). Та й бич був зроблений не зі шкіряних ременів, а з мотузок, що зробило б удар болючим, але не травмуючим.

Чому Іван Хреститель не закликав воїнів залишити своє ремесло (Лк.3:14)? Хто були воїни, які звернулися до Івана Хрестителя? Римляни? Навряд чи. Коментатори вважають, що це були юдеї — чи то з армії Ірода Антипи, який правив у Переї, чи то з храмової варти, чи охоронці та помічники митарів.

Автор статті останній варіант вважає найвірогіднішим. На нього вказує прийменник «А що нам робити?», що пов’язує їх з попередньою групою митарів. Така версія підтримується і відповіддю Хрестителя, що обертається довкола грошей. Якщо так, то це радше поліцейські підрозділи, аніж регулярна армія, яка має справу з відібранням життів.

Інтерес викликає і історія римського центуріона Корнілія, який став християнином (Дії 10-11). Центуріон – престижна посада. На неї могли претендувати й багаті цивільні особи. Деякі з них займали це становище, маючи невеликий бойовий досвід чи зовсім ніякого.

Корнилій служить у складі Італійської когорти в Кесарії – місті-резиденції прокураторів Юдеї. Там він, мабуть, виконує і цивільні обов’язки. У мирний час (а період земного служіння Ісуса був таким) солдати працювали як будівельники та інженери. Військові табори часто ставали основою для виникнення цивільних поселень, де навколо них збиралися купці, ремісники та жінки, які народжували дітей від солдатів.

Центуріон був свого роду «священиком» для своєї когорти, представником культу імператора та громадянської релігії. У цьому ролі Корнілій приносив жертви римським богам у дні важливих свят. Сумнівно, щоб Корнілій, який увірував, продовжив таку діяльність, яка, зокрема, включала публічне проголошення імператора Dominus et Deus (паном і богом).

Найважливіше місце Нового заповіту, що відноситься до досліджуваної теми Рим.13. Павло продиктував цей лист за правління імператора Нерона, відомого своєю порочністю. Апостол заповідав сплачувати податки Риму, незважаючи на систематичні скарги громадян імперії на римську систему оподаткування. Павло визнає право світської влади на законне насильство, аж до смертної кари. Ряд коментаторів заперечує, однак, що Павло тут має на увазі право держави на воєнні дії.

Апостол вважає, що влада не є небезпечною для добропорядних громадян. Але що робити, якщо держава переслідує християн аж до їхнього фізичного знищення? Автор статті вважає, що Павло дозволяє не повстання, а мирне опір. Нагадаємо, що у Рим.13 Павло дає ідеальний, позитивний образ влади.

Книга Одкровення містить безліч військових сцен. Слова «воювати» та «війна» зустрічаються у цій книзі 15 разів, тоді як у решті Нового заповіту 10 разів. Тут Ісус мстить своїм ворогам, не вдаючись до людської допомоги. Його святі перемогли диявола «кров’ю Агнця» (Одкр.12:11), а не силою меча. Ісус 28 разів у книзі Одкровення названий беззахисним Агнцем. Здається, Його перемога досягається не насильством, а самопожертвою. Віруючі в Нього показані мучениками, а не вбивцями. Є там і застереження: «Хто веде в полон, той сам піде в полон; хто вбиває мечем, тому належить бути вбитому мечем. Тут терпіння та віра святих» (Одкр.13:10).

Національність, Церква та військові конфлікти

Автор статті «Національність, Церква і військові конфлікти» на матеріалі міжплемінних воєн у сучасній Африці підводить до висновку, що для християн послух Ісуса Христа має бути вищим від вимог націоналістичних сил.

У статті «Військова служба і справедлива війна: історичний огляд» автор критично осмислює висхідну до вчення єпископа Аврелія Августина Іпонійського (354—430 рр.), одного з найвпливовіших Отців церкви, ідею справедливої ​​війни як форми військового протистояння, прийнятної чи навіть обов’язкової для християн.

Автор статті зазначає, що християни до 3 століття одностайно заперечували проти участі у військових діях.

Діяли такі церковні правила: 1) ні член церкви, ні кандидат на хрещення не можуть перебувати в лавах армії; і не скоїв вбивства; 3) для тих, хто обіймає командні посади, згадані поступки неможливі. Такі повинні подати у відставку, якщо хочуть бути християнами.

Ситуація змінилася у 4 столітті, коли імператор Костянтин зробив християнство державною релігією Римської імперії. З цього часу військова справа з неприйнятного для християн перетворюється на різновид християнського звершення. Тільки священикам заборонялося брати зброю до рук.

Батько церкви Аврелій Августин розробив теорію справедливої ​​війни. Він писав, що участь у військових діях має мати вагому причину. Справжня мета справедливої ​​війни – встановлення та підтримання миру. Приватним особам вести свої особисті війни не дозволено. Оголошувати та вести війну може лише належним чином призначений представник державної влади. Виконуючи наказ такого воєначальника, солдат не несе особистої відповідальності за його виконання.

Автор статті зазначає, що такий перебіг міркувань підпорядковує совість людини державній машині насильства, усуваючи можливі питання щодо прийнятності таких наказів. Це вчення створило фундамент імперської церкви з її зловживаннями.

Ранні реформатори Лютер та Кальвін міркували в рамках цієї традиції. Жан Кальвін тлумачив Рим.13, стверджуючи, що «Законодавець [т. е. Бог] Сам вклав меч в руки Своїх служителів», тобто королів, князів та чиновників. На думку автора статті, тут Кальвін підводить хибний фундамент під теорію справедливої ​​війни.

Радикальна Реформація породила низку рухів, які розробили інше ставлення до військової служби. Це анабаптисти, меноніт, гуттерити та аміші. Ці рухи виходили з необхідності чіткого поділу церкви та держави. У нестерпних обставинах анабаптисти воліли мігрувати, ніж боротися чи повставати. Лідер анабаптистів писав: «Євангеліє та його послідовники не захищені мечем [держави]… Вони [члени церкви] не вдаються ні до меча, ні до війни, оскільки зовсім відмовилися вбивати».

Лідер меннонітів говорив, що може бути найвищою метою християн. Вони мають бути готові «залишити країну, власність, життя та все інше заради миру. Бо вони самі — царство, народ, община, місто, власність та містище світу».

Етичні виклики військової служби

«Адвентистська опозиція військовому насильству в Європі: випадки непокори командуванню та відмови з міркувань совісті». Автор цієї статті аналізує реакцію адвентистів на військові конфлікти у Європі протягом ХХ століття, де перше місце посідають дві світові війни.

Автор статті «Етичні виклики військової служби» прагне показати небезпеки, що чатують на адвентистів у лавах армії. Окрім участі в актах військового насильства та ненависті до ворогів, що культивується ідеологічною обробкою, адвентисту тут загрожують робочі обов’язки у суботній день, нечиста їжа в меню, алкоголь та наркотики, грубість товаришів.

«Психологічне вплив війни та пасторська опіка». Автор цієї статті розглядає особливості психологічного стану ветеранів бойових дій, що дістав назву посттравматичного стресового розладу (ПТСР). Цей стан опинився у полі уваги дослідників під час війни США у В’єтнамі. ПТСР характеризується зацикленістю постраждалого на переживанні жахів воєнного часу, невмінням пристосуватися до мирного життя.

Завершують збірку бібліографічні списки. Перший містить офіційні документи Адвентистської церкви з питань відмови від військової служби, війни та миру. Другий включає адвентистські публікації з питань миру, війни та військової служби. Третій представляє обрану бібліографію та анотований список літератури з проблем миру, війни, військової служби та ненасильства.

Висновок. У пошуках компромісу

Таким чином, для адвентистів перспектива військової служби викликає конфлікт двох біблійних заповідей: заборони вбивати та вимоги підкорятися владі. Акцент лише на першій з них ставить церкву, особливо у воєнний час, поза державою, а то й суспільством, що робить широку проповідь Євангелія дуже проблематичною. Акцент лише на другий перетворює церкву на кшталт державного департаменту, у співробітників якого немає авторитету вище за царя чи президента.

Не можна сказати, щоб досвід взаємодії адвентистів з армійським життям був лише сумним.

Під час Другої світової війни німця Франца Хазела було призвано до нацистської армії. Він зустрічав образи з боку солдатів і командирів через свою віру, і тільки його влучна стрільба на навчаннях викликала їхню повагу. Коли він був із своїм підрозділом відправлений на фронт, то таємно викинув свій табельний пістолет в озеро, замінивши його на дерев’яний муляж. З 1200 солдатів його частини вижило семеро. Франц був одним із них. Його художня біографія видана під назвою «І падуть біля тебе тисячі» (Джерело життя, 2011).

У той же час американець Дезмонд Томас Досс пішов добровольцем до армії США, бачачи в цьому патріотичний обов’язок. Однак він відмовився брати в руки зброю, через що піддавався глузуванням і знущанням. Він служив у медичному підрозділі та виніс з поля бою 75 поранених товаришів по службі, за що отримав Медаль Пошани — найвищу військову нагороду. Про його історію голлівудський режисер Мел Гібсон зняв оскароносний фільм «З міркувань совісті» (2016). Видано переклад автобіографії Досса («З міркувань совісті», Джерело життя, 2017) та історичне тло до неї — «Віра Дезмонда Досса» (Джерело життя, 2016).

Українець Сергій Серденюк працює лікарем загальної практики у київській клініці «Ангелія». У 2015 році був призваний на фронт, де 15 місяців прослужив у медичній роті десантно-штурмової бригади. Він не брав до рук зброю, навіть на навчальні стрільби не виходив. Коли його рота була на лінії розмежування, він багато разів виходив за пораненими під обстріл без зброї і повернувся додому неушкодженим. Його командиром був греко-католик, який схвалював його переконання та підтримував його у тому, щоб їх відстоювати.

Ця книга не відповіла на запитання, згадане спочатку, тому що не пояснила, хто такий Божий слуга з мечем у Рим.13. Однак вона показала, що на питання щодо ставлення до військової служби у адвентистів були різні відповіді. Автори цієї книги вважають, що найкращою відповіддю буде така: не шукати військової служби з власної волі. Використовувати всі законні можливості, щоб: а) уникати призову; б) проходити альтернативну службу; в) служити в медичних частинах.

Максим Балаклицький

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button