Куренівська трагедія: як потоп у центрі Києва вбивав киян

Куренівська трагедія замовчувалася багато років. Радянська влада ніяк не хотіла визнавати, що припустилася помилки. Багато городян досі не знають, що сталося 13 березня 1961 року на столичній Куренівці.

Техногенна катастрофа того дня забрала життя сотень людей. За неофіційними даними загинуло близько 1500 осіб, правда, за офіційними, всього 145…

Причини трагедії

У 1952 році було прийняли рішення, що Бабин Яр стане необхідно створити звалищем будівельних відходів. Документ підписав голова виконкому Олексій Давидов, який пізніше наклав на себе руки.

Протягом майже 10 років у бабій Яр зливали відходи із найближчих цегельних заводів. Між пульпою і містом, що скупчилася за десятиліття, була зведена дамба, на яку сотні, а може й тисячі разів скаржилися кияни.

Читайте також: Садиба Більського (дача Хрущова)

Рано-вранці, приблизно о 6.45, коли частина киян ймовірно ще мирно спала, на дамбі почались руйнація. О 8.30 її прорвало і грязьовий потік заввишки 20 метрів понісся вниз вулицею О.Теліги, до трамвайного депо, Кирилівського монастиря, Кирилівської вулиці та стадіону “Спартак”.

Грязьовий потік зносив на своєму шляху будівлі, автомобілі та 10-тонні трамваї. Весь жах, який раптово опустився на вулиці міста, тривав півтори години.

Наслідки

Пульпа, що розтеклася по міських вулицях, стала твердою, як камінь. Її загальний обсяг становив до 600 тис. м3 при товщині залягання до 4 метрів. Майже повністю були стерті з лиця землі трамвайний парк і стадіон “Спартак”. Внаслідок аварії було знищено 68 житлових та 13 адміністративних будівель. Ще 298 квартир та 163 приватні будинки виявилися непридатними для проживання.

Але найстрашнішою в цій історії стала кількість загиблих того дня. За офіційними даними, загинуло лише 150 людей. Київський історик Олександр Анісімов оцінив кількість жертв – це орієнтовно до 1,5 тисяч людей. Порівняйте масштаби та уявіть цинізм, з яким було підтасовано офіційну інформацію.

Люди вмирали не лише від потоку бруду, а й через те, що у трамвайному парку не відключили енергопостачання. Саме тому Куренівська трагедія забрала величезну кількість людей, які гинули від ураження електричним струмом. Таке складно уявити навіть у голлівудських жахах – проте радянська влада не наважилася заявити про свою помилку, яка спричинила такі втрати, вголос. Навпаки, дані ретельно ховалися – і про це йтиметься у наступному абзаці.

Приховати за будь-яку ціну

Офіційну інформацію про трагедію зараз знайти дуже складно. Ні преса, ні радіо чи телебачення не повідомляли про те, що сталося. Куренівська трагедія потрапила під гриф “Секретно”. Того дня у Києві відключили міжміський та міжнародний зв’язок. Офіційне повідомлення про катастрофу було передано по радіо лише 16 березня – через три дні після потопу.

Цензурі піддавалася не лише інформація про саму трагедію: щоб не допустити широкого розголосу радянська влада наказала ховати загиблих на різних кладовищах, вказувати в документах різні дати та причини смерті.

Коли ліквідувати наслідки трагедії відправили армію, краще не стало.

Спочатку солдати копали намитий мул вручну, використовуючи лопати. Але невдовзі пригнали техніку. Ківшами екскаваторів вони рвали на шматки тіла загиблих. Іноді, за свідченням очевидців, лунали передсмертні крики живцем похованих, але ще живих людей. Але за часів СРСР це нікого не хвилювало.

У режимі таємності порушили кримінальну справу. Закритий суд засудив шістьох посадових осіб до ув’язнення. Причиною аварії названо помилки у проекті гідровідвалів та греблі.

З чуток, літаки Аерофлоту змінювали традиційний маршрут, облітаючи місце трагедії, щоб пасажири не могли отримати уявлення про її справжні масштаби.

Свідчення очевидців

Палаючий автобус

“Я сіла в автобус, салон якого був такий переповнений, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону “Спартак”. Вода почала досягати вікон машини. Шофери всіх машин, що застрягли, вибиралися з них і пливли на протилежний бік до огорожі стадіону. В автобусі стояв жахливий крик. Люди усвідомили, що поховані живцем. І раптом все потемніло. На нас йшов вал — суцільна маса якогось сірого кольору. Вал був вище будинків і закривав собою небо. Людина, що стояла попереду, на мить ривком розсунула двері і ступила вперед. Я — за ним. Потік збив мене з ніг, але дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух — автобус, з якого я кілька хвилин тому вибралася, був обійнятий полум’ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися лише жінка та дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Інші пасажири згоріли живцем” – каже М. Н. Новгородськa

Шокуючий лист

Я была ребенком, а мама читала письмо от сестры из Киева нашей родне об этой трагедии Письмо было длинное на несколько страниц. Все плакали. Я запомнила о старухе, которая сидела на крыше и звала людей, чтобы ее спасли. Это был шок для всех. И еще помню о Бабьем Яре она писала, что та беда была казнь за расстрелянных. Я имела и все не принимали меня во внимание, но меня так поразило это письмо и реакция родных, что я кое-что запомнила. Как выпустили письма из Киева после трагедии не знаю, но они были, значит сообразительная тетушка выслала его из другого города. Наверное. Через годы та самая тетушка повезла меня в Быковню и рассказала о расстрелах там. Люди молчали, но память о таких местах пересказывали молодежи, потому что надежды на то, что будет свергнут СССР у них не было. А вот историю о страшных событиях пересказывали молодым. Поклон им, за то что мы не выросли бездушными забытьями

Неприємні спогади

Моя свекруха жила там великою сім’єю у приватному будинку: мама, тато, бабуся, дідусь, брат та сестра з сім’єю. У них був сад, і була корова. У березні 1961 року їй було 13 років. Її тато працював у депо Красіна. Куренівська трагедія забрала життя у чоловіка сестри, він був оперним співаком, він уранці був удома. Свекруха була в школі, брат в інституті, племінники в саду, а батьки і сестра на роботі, і тим врятувалися. Загалом, вона не любила про це говорити… Завжди жартома, і розповідала, що з усього, що в них було, залишилися тільки 2 стільці, балія, і 2 коробки довоєнних ялинкових іграшок, вона ними дуже дорожила до кінця життя . На жаль, її з нами немає, вона пішла у січні 2014 року, у 66 років. Сумна тема, але я згадала мою свекруху.

Пропонуємо також для перегляду документальне відео. Куренівська трагедія показана на архівних кадрах.